Ртуть (= Гідраргирум) (Hg)
Потенційний протипухлинний засіб?
Ртуть належить до елементів, які постійно присутні в навколишньому середовищі та живих організмах. Можливо, вона відіграє значну роль і в організмі людини.
Фізіологічний ефект ртуті визначається її здатністю вступати в оборотні реакції з функціонально активними групами біомолекул (пептидів, білків).
Добова потреба організму людини – 1–5 мкг. Дефіцит ртуті в організмі може розвинутися при недостатньому надходженні цього елемента (0,5 мкг/день і менше).
Вміст ртуті в організмі людини – 13 мг. Ртуть виявлена у всіх органах і тканинах організму людини. Токсичність ртуті залежить від тієї хімічної форми, в якій вона потрапляє в організм. Ртуть (в рідкому вигляді) при потраплянні в організм в цілому нетоксична.
Токсична доза для людини – 0,4 мг. Поріг токсичності ртуті дорівнює 50 мкг. Летальна доза для людини – 150–300 мг.
Елементарна ртуть у завислому стані дуже добре абсорбується в респіраторному тракті (до 85–90%). З сечею з організму виводиться до 52% ртуті, з калом – близько 48%. Неорганічні сполуки Нg2+ всмоктуються в шлунково-кишковому тракті в межах 10% від надійшовшої кількості, причому 60% виводиться з сечею і 40% – з калом. Органічні сполуки ртуті (алкілртутні та арилртутні сполуки) всмоктуються в ШКТ практично повністю (90%), а виводяться з організму в основному з калом (80%) і сечею.
Максимальна концентрація ртуті відзначається в нирках і становить 2,7 мкг/г сирої ваги. В інших тканинах ця концентрація нижча і дорівнює 0,05–0,30 мкг/г. Підвищений вміст ртуті може відзначатися в волоссі (при 0,1–0,5 мкг/г в нормі), нігтях і шкірі. Період напіввиведення металевої ртуті у людини становить 70 днів, органічної – 40 днів, парів – 50 днів.
Біологічна роль в організмі людини. Фізіологічна роль ртуті остаточно не з’ясована, однак, припускається, що вона визначається здатністю ртуті вступати в оборотні реакції з функціонально активними групами пептидів і білків.
Максимальне спорідненість ртуті до –SH (тіоловим, сульфгідрильним) групам обумовлює пріоритетний характер їх взаємодії. Тіолові групи є найважливішими функціональними групами білків, вони беруть участь у формуванні їх просторової структури і, відповідно, активних центрів шляхом утворення дисульфідних зв’язків (–S–S–) між залишками цистеїну в різних ділянках однієї пептидної ланцюга або в окремих пептидних ланцюгах білкової молекули.
При взаємодії активних груп білків (передусім –SH груп) з ртуттю та її сполуками, що застосовуються в фізіологічних (біотичних) концентраціях, конформаційні зміни білкової молекули відбуваються без деструкції хімічних зв’язків і тому мають оборотний характер. У цих випадках комплементарність активних центрів білків до субстратів і, відповідно, швидкість реакцій їх взаємодії можуть змінюватися як у бік підвищення – при оптимізації просторового положення груп їх активних центрів відносно субстрату, – так і в бік зниження – при зменшенні спорідненості до субстрату. Таким чином і реалізується регуляторна роль ртуті в біохімічних реакціях.
Встановлено, що сулема (ртуті дихлорид) в мікродозах активує ферменти, що регулюють процеси біологічного окислення і, таким чином, збільшує рівень забезпечення організму киснем і енергією, що обумовлює підвищення життєздатності клітин і сприяє усуненню несприятливих змін обміну речовин, що виникають практично при будь-якій патології, а також підвищенню резистентності організму до дії патогенетичних факторів.
Ще Джек Лондон у романах «Пригода» (1911 р.) і «Час не чекає» (1910 р.) згадує сулему як давній східний засіб для лікування зовнішніх пухлин.
В останні роки пильна увага приділяється вивченню іммунотропних властивостей сулеми (ртуті дихлориду). Експериментально доведено, що сулема при введенні в організм в мікродозах викликає ряд імунологічних феноменів: стимулює синтез імуноглобулінів, посилює кооперативну взаємодію Т– і В–лімфоцитів та утворення інтерлейкіну–2, інтерферону, сприяє підтриманню високого рівня цитотоксичних Т–лімфоцитів, здатних вбивати пухлинні клітини. Результати цих досліджень вказують на те, що дихлорид ртуті може слугувати високоефективним багатоплановим імуномодулятором, і дають можливість розглядати його як потенційний протипухлинний засіб.
Синергісти та антагоністи ртуті. Антагоністами ртуті є пепсин, амінокислоти,
селен,
цинк,
сірка та вітамін C.
Ознаки недостатності ртуті: часті простудні захворювання, множинні запальні процеси.
При надмірному надходженні сполуки ртуті високотоксичні.
В організм людини ртуть зазвичай потрапляє через легені або шлунково-кишковий тракт. Сполуки ртуті добре розчиняються в ліпідах, тому легко проникають через альвеолярну мембрану, стінку кишечника, плацентарний бар’єр, шкіру.
При хронічному отруєнні ртуттю розвивається синдром меркуріалізму з порушеннями діяльності нервової системи та травного тракту, виникненням дерматозів (меркуріалізм шкіри). В Японії описано масове отруєння населення ртуттю, яке отримало назву «хвороба Мінамату».
Основні прояви надлишку ртуті: психічні порушення; головні болі, втомлюваність, тривожність, дратівливість, «ртутна енцефалопатія», що супроводжується порушеннями психіки та інтелекту; астено-вегетативний синдром, атаксія мозочка, порушення зору та слуху, тремор кистей рук, повік, губ і всього тіла, «ртутна» токсидермія, дифузні ливневі висипання, іноді геморагічного характеру, екзема, випадіння волосся, ламкість нігтів; лабільний пульс, тахікардія, висока лихоманка, «ртутний» стоматит, гінгівіт, набряки, ерозії та виразки слизової оболонки порожнини рота, омертвіння щелепних відростків, випадіння зубів, «ртутні» виразково-некротичні гастроентерити, гастралгія, коліки, проноси, виразки та некрози стінки товстої кишки; виразково-некротичний нефрозонефрит, протеїнурія, болі, порушення видільних функцій аж до анурії; розлади менструального циклу, викидні, внутрішньоутробна загибель плода, зміна складу крові, гемоліз еритроцитів, порушення кровотворення, анемія з важким перебігом.
Ртуть необхідна: при запальних процесах, зниженому імунітеті, при пухлинах.