Сурма: «блювотний камінь»

    Добова потреба організму людини не встановлена, середньодобове надходження близько 50 мкг.

    Сурма потрапляє в організм людини з їжею і вибірково концентрується в щитовидній залозі, печінці, селезінці, скелеті, нирках, крові (в більшій мірі – в еритроцитах) та в інших органах і тканинах людини. В еритроцитах накопичується переважно сурма в ступені окислення +3, в плазмі крові – в ступені окислення +5.

    Допустима концентрація сурми в організмі людини – 10^–5–10^–7 г на 100 г сухої маси тканини. При високій концентрації цей елемент інактивує ряд ферментів ліпідного, вуглеводного і білкового обміну (можливо, внаслідок блокування сульфгідрильних груп). З організму сурма виводиться досить повільно, переважно з сечею (до 80%).

    Біологічна роль в організмі людини. Відомо, що сурма утворює зв’язки з атомами сірки (наприклад, реагує з сульфгідрильними (тіоловими) групами ферментів), що обумовлює її високу токсичність.

    Синергісти та антагоністи сурми. Взаємодія сурми з іншими хімічними елементами вивчена недостатньо.

    Признаки недостатності сурми: дані про клінічні прояви дефіциту сурми в літературі відсутні.

    Підвищений вміст сурми. При прийомі препаратів сурми внутрішньо в токсичних дозах може розвиватися гостре або хронічне отруєння.
    Втирання в шкіру мазі з сурмою супроводжується відчуттям печіння, появою гіперемії і, в подальшому, – пустулезною висипкою.

    Біогеохімічна сурм’яна провінція знаходиться в Узбекистані (провінція річки Зеравшан).

    Загальна дія препаратів сурми аналогічна дії миш’яку. Сурма має, однак, більш різке місцеве дію, викликаючи жорстоку блювоту рефлекторного походження, іноді важкі анатомічні ураження шлунково-кишкового тракту; але сурм’яні препарати важче всмоктуються, чому й отруєння протікає повільніше. При тривалому вживанні невеликих доз препаратів сурми розвивається різке жирове переродження і паралельно цироз паренхіматозних органів, особливо печінки і нирок.

    Основні прояви надлишку сурми: втрата апетиту, запалення слизових оболонок зева і гортані, сухість у горлі, нудота, блювота, болі в кишечнику, збільшення і болючість печінки, жовтяничність склер; тривалий кашель.

    Сурма необхідна: оксид сурми (III) ще в давній Греції слугував для лікування шкірних хвороб, а в середні віки використовувався в якості терапії прокази, сифілісу та серцевих захворювань. Однак значна токсичність обмежувала застосування препаратів сурми в медичних цілях. Довгий час такі сполуки сурми, як п’ятисірчиста сурма, винно-сурм’яно-калієва («блювотний камінь») і винно-сурм’яно-натрієва солі використовувалися лише як відхаркувальні та блювотні засоби. Щоб викликати блювоту, пацієнту давали вино, витримане в сурм’яному посуді.

     На початку ХХ століття сполуки сурми застосовували як відхаркувальні та антипаразитарні засоби.

    У сучасній медицині препарати сурми (солюсурмін та ін.) успішно застосовуються для лікування деяких інфекційних захворювань людини та тварин. Зокрема, їх використовують при лікуванні вісцерального та шкірного лейшманіозу, африканського трипаносомозу (= сонної хвороби), а також при дослідженнях згортання крові.

    Продовольчі джерела сурми: морепродукти, овочі, фрукти, соки, напої.
    Допустиме вміст сурми в овочах і фруктах – 0,3 мг/кг, молоці та напоях – 0,05 мг/кг, в морепродуктах – 0,5 мг/кг.